Стоковые изображения от Depositphotos
Голкіпер «Ворскли» Павло Ісенко ‒ унікальний для України голкіпер. У свої 19 років він провів лише п’ять матчів на найвищому рівні, проте вже встиг відбити п’ять 11-метрових. Молодий воротар розповів про нинішню кризу полтавського клубу, свої найближчі футбольні плани, а також пригадав власний епічний дебют у дорослому футболі.
– Павле, футбольні вболівальники не бачили вас практично 2,5 роки у матчах на найвищому рівні? Чому так сталося?
– У Ворсклі був сильний воротар Дмитро Різник, тому довіра від тренерського штабу була до нього. Я працював увесь цей час та виконував свою роботу. Проте Діма – дуже хороший голкіпер.
– Ви повернулися в одразу дуже емоційному матчі із Зорею де команда поступилася у компенсований час після пропущеного пенальті. Що за суперечка виникла між вами та Володимиром Бражком після голу?
– Футбол – це емоційна гра, тому футболісти іноді сваряться. Перед тим, як Володимир пробивав пенальті, я намагався на нього психологічно тиснути словесно. Ми із Володимиром потім списалися після гри та обговорили цей момент. Нічого страшного.
– Наступна ваша гра вийшла не менш емоційною. У матчі із Вересом вам вдалося відбити одразу два пенальті у компенсований час. Після гри були більше задоволені особистим досягненням, чи засмучені командним результатом?
– Я вважаю, що команда зіграла нормально. У першому таймі у нас була перевага. У другій половині гри ми спочатку пропустили курйозний гол, а потім нас впіймали на контратаці. Ми усіма силами намагалися відігратися.
Емоцій після матчу не було. Прикро, що ми знову втратили очки. Всі футболісти дякували мені за два відбитих пенальті, але особливої радості не відчував.
– Від Ворскли на початку сезону були дуже високі очікування, але команда поки відверто розчаровує. В чому причина таких поганих результатів?
– Не знаю, ми робимо все залежне від себе. На тренуванні кожен віддається на максимум. У матчах в нас також все виходить, але пропускаємо безглузді голи. Тренер багато розмовляє із нами та намагається психологічно підбадьорити, аби команда продовжувала вірити у власні сили.
– Все одно можна привітати вас, що ви змогли нарешті стати першим номером Ворскли. Скоріш за все, для вас, як полтавця та вихованця клубу, це було мрією.
– Так, звичайно. Я із дитинства вболівав за Ворсклу та бачив себе гравцем цієї команди..
– А чи можете ви згадати, як взагалі потрапили до Ворскли?
– Починав я займатися футболом у звичайній шкільній секції. На одному із турнірів, де грала наша команда, мене помітив тренер Ворскли Олександр Супрун та запросив до футбольної школи клубу.
– Чи правда, що у дитинстві ви хотіли грати у нападі?
– Так, це правда. І не тільки хотів, але і починав грати у футбол я саме у нападі.
– Ви вже пройшли досить великий шлях із дитячої до першої команди полтавців, що вдається одиницям. Які тренери за цей час найбільше вплинули на ваше становлення?
– Це Олександр Супрун та Сергій Долганський. Дані спеціалісти зробили великий внесок у те, що я доріс до основної команди Ворскли.
– Для усіх вже є очевидним, що ви відмінний пенальтист, а які ще сильні воротарські якості ви могли б виділити у себе?
– Мені важко сказати. З тренерами ми працюємо над усіма компонентами. Це більше питання до них.
– Але все ж таки, чи є у вас секрети відбиття пенальті, або це відбувається якось інтуїтивно?
– Так, у мене є секрет, але я його, звичайно, розкривати не хочу.
– Цікаво, що для вузького загалу футбольних експертів ви стали вперше відомим за матчами за збірну України U-17, а не за клуб. Чи пам’ятаєте ви свій перший виклик до збірної у вересні 2019-го року?
– Так, звичайно. До лав збірної мене викликав Олександр Петраков, який згодом став головним тренером національної збірної України.
Перший матч я провів проти Північної Македонії. У тій товариській грі ми перемогли 3:1. Також нашій команді вдалося кваліфікуватися на молодіжний чемпіонат Європи 2020-го року. Проте, на жаль, через пандемію коронавірусу у світі його скасували.
– Хто із тренерів почав підтягувати вас до першої команди Ворскли?
– Ще коли головним тренером був Василь Сачко, то він пару разів залучав мене до тренувань із першою командою. А до заявки основи Ворскли я вже почав потрапляти за роботи Віталія Косовського.
– Але дебют ваш на дорослому рівні відбувся саме під керівництвом Юрія Максимова у півфіналі Кубка України в матчі із Маріуполем. Як це відбулося?
– До матчу Максимов сказав мені, якщо у матчі буде серія пенальті, то я вийду на поле. Так і сталося.
– Якими були ваші емоції під час тієї гри?
– У мене були суперечливі почуття. Спочатку був страх, і я хотів, аби гра не дійшла до серії пенальті, аби не виходити у настільки відповідальному матчі. Потім я все ж таки зрозумів, що хочу зіграти. Спочатку хвилювався, але коли з’явився на полі, то все пройшло.
– У тій серії ви взяли три пенальті, та команда вийшла до фіналу. Як команда сприйняла цей успіх?
– Всі були дуже щасливі та раді. Звичайно, хвалили й мене.
– Вже давно було сказано, що Максимов обіцяв вам вихід на поле й у фіналі Кубка з Динамо, якщо гра дійде до серії пенальті. Скажіть чесно, чи розраховували ви у глибині душі, що вийдете на гру?
– Я про це не думав перед грою. Це футбол, і розвиток подій у матчі міг бути будь-яким. Після гри, звичайно, було прикро, що ми поступилися.
– У той час про вас багато говорили у журналістських та футбольних колах. Чи надходили вам пропозиції від інших українських чи закордонних клубів?
– Був якийсь інтерес від інших команд, але у мене чинний контракт із Ворсклою. І тоді, і зараз я налаштований грати за цю команду.
– Які українські та світові голкіпери являються для вас прикладом?
– Я ні на кого не рівняюся. Граю так, як зручно мені. У кожного воротаря є свої особливості, тому не бачу сенсу когось копіювати.
– Які цілі ви ставите перед собою на цей сезон та де бачите себе у майбутньому?
– Повторюся, що зараз я маю контракт із Ворсклою, і налаштований його якісно відпрацьовувати.
По сообщению сайта FootBoom