Олексій Дитятьєв: «Коли говорив російською, то на мене косо дивилися»

Дата: 11 ноября 2018 в 02:34

По сообщению сайта FootBoom

Захисник Краковії Олексій Дитятьєв відверто про війну, родину і польський футбол в інтерв’ю Przegląd Sportowy.

Почнемо з того, чому я опинився у Польщі. Розірвав контракт з львівськими Карпатами, а мій агент знайшов клуб у Кракові. Ось я і тут. Відомо, яке життя футболіста – граєш там, звідки приходить пропозиція.

Важко, адже дружина і донька часто їздять в Україну. Донечка, Анна, має 5 років. Вона у мене красива і розумна. Як інакше як батько можу її описати?

Ми записали її в дитячий садок в Україні. Хочемо, щоб вона добре знала рідну мову, поки почне вчити щось польською.

Валерія і Анна вперше приїхали до мене через місяць після підписання контракту.Краков дуже їм сподобався.

Після приїзду до Польщі мав мовний бар’єр. Не міг навіть таксі викликати. Не знав жодного слова польською. Говорив трохи англійською. У такий спосіб намагався порозумітися з партнерами по команді. З часом почав використовувати польські слова.

У кожній країні є люди, які не люблять слухати чужої мови і керуються стереотипами. У мене склалося враження, що у Польщі негативно сприймають російську мову. Траплялося навіть, що коли говорив російською, то на мене косо дивилися. Була також одна неприємна ситуація. Їхав машиною з українськими номерами. Зупинився перед пішохідним переходом, а якийсь чоловік почав мене провокувати. На мене це не вплинуло. Це той гість має проблему, що так сприймає світ, а не інакше. Для мене неважливо, хто звідки походить.

Я родом з Нової Каховки. Це місто над Дніпром. 50 тисяч мешканців, Херсонська область. Це маленьке містечко, але ніколи не мав думки, що мушу виїхати звідти за будь-яку ціну. З іншого боку, бачив, що поїду, бо хотів грати у футбол на високому рівні.

Любов до футболу у мене від батька, який сам був футболістом. Грав навіть за молодіжну збірну Радянського Союзу. Всі у місті знали мене як сина футболіста. Тато хотів, щоб я пішов його стежиною, а мама радила вступити до Академії образотворчого мистецтва, бо маю талант до малювання. У 15 років мав визначитися – малювати чи тренуватися. Не вагався жодної хвилини. Мама була трохи розчарована. Не хотіла, щоб я грав у футбол, хоча зараз не визнає цього (сміється).

Чи батько зрадів, що я поставив на спорт? Батька вже не було. Пішов з життя, як я був дитиною. Через те, що був футболістом, увесь час був у роз’їздах. І одного дня він просто не повернувся. Мама не говорила, що сталося. Це ще не була ера мобільних телефонів. Про те, що він не живе, я дізнався за кілька років. Важко було рости без батька. Досвід з дитинства сформував мій характер. Але давайте не будемо більше про це.

Моя дружина Валерія також з Нової Каховки. Ми разом ходили до початкової школи, але в різні класи. Наші будинки знаходилися поряд, але пройшло трохи часу, поки ми почали спілкуватися. Дітьми ми не гралися разом. Навіть не віталися між собою. Почали зустрічатися вже після закінчення школи. То я зробив той перший крок. Через півроку ми одружилися.

У 2014 році почав грати за Олімпік, тому ми переїхали до Донецька. Команда вийшла до Прем’єр-ліги, але незабаром вибухнула війна. Дуже добре пам’ятаю той момент. Просто перед будинком, який ми орендували, дійшло до перестрілки. Ми з Валерією пили каву і побачили, що приїхали кілька машин. Люди почали стріляти. Одразу посадив дружину з донькою в таксі і відправив до Нової Каховки. Анні був тоді рік. Безпека сім’ї для мене була найважливішою.

Багато людей брали паспорти з шухляд і просто тікали з міста. Я мав залишитися через контакт. Дружина щодня по телефону просила, щоб я поїхав з міста, але ми чекали на рішення президента клубу (Владислав Гельзін).

Пізніше він вирішив, що команда має переїхати до Києва. Здивував мене тим, що в такий важкий час він ще думав про футбол. Завдяки йому команда досі існує.

На вулицях Донецька війна була щодня. Уявіть собі місто, в якому бандити роблять, що хочуть. Заходять до магазину, беруть продукти і не платять. Увечері було страшно виходити на вулицю. Озброєні люди підходили до перехожих і вимагали показати їм документи. Якщо їх не було, людину саджали в машину і вивозили. Мої знайомі якось втрапили у халепу. Пішли до пабу подивитися футбол, трохи випили і сіли в таксі, але не мали із собою документів. Водію це не сподобалося і він завіз їх до колишньої будівлі Служби Безпеки.

Їх сім’ї мали багато заплатити, щоб вони вийшли на свободу. Такі ситуації часто траплялися. Ті, хто не міг заплатити, просто залишалися за ґратами.

Добре пам’ятаю одну ситуацію. Сидів у ресторані зі знайомими. Приїхали машини з розбитими фарами і без номерних знаків. З автівок вийшли озброєні люди. Замовили обід, з’їли і вийшли. Решта відвідувачів ресторану були шоковані.

Бандити зі зброєю з’являлися всюди. До такого не можна звикнути. Можу розповідати вам про війну, але якщо ви не пережили цього особисто, то так до кінця і не зрозумієте. Зрозуміють тільки люди, які мають схожий досвід.

Дуже добре почуваюся у Польщі. Познайомився тут з великою кількістю приємних людей. У Кракові зустрічаю багатьох земляків. Люди приїжджають сюди, бо у нас заробляють мізерні гроші за дуже важку працю. А в Польщі можна отримати більше. Крім того, в Україні панує корупція і порушуються права людини. Ситуація політична і надалі фатальна.

Якщо говорити про щоденне життя, то як футболіст не відчув після переїзду до Польщі радикальної зміни. Але бачу, що відбувається навколо. У Польщі рівень життя вищий. Мені подобається те, в який спосіб функціонує ваша країна. Розвинена і випереджає Україну на 20 років. Інший світ.

Як команда ми граємо дещо гірше, ніж від нас очікують. А відомо, що після невдалого матчу вболівальники бувають злими. Нещодавно від одного почув, забирайся, мовляв, назад до України. Але не варто зважати на це. Один на стадіоні був проти мене, а 5 тисяч на трибунах підтримували мене. Не можна оцінювати всіх через дурну поведінку однієї людини.

Розумію, що багато хто знає мене через жорсткий фол у Кубку Польщі. Після нього мене дискваліфікували на 4 матчі. Пізніше в одному з поєдинків інший футболіст зробив ще гірший фол, але отримав всього два матчі. Де тут справедливість? Партнери по команді показали мені, що журналісти назвали мене «бандитом». Мене це розсмішило. На полі я граю жорстко, але я мушу так робити. Однак, за межами поля я спокійний і мене важко вивести з рівноваги. Хоча моя дружина, мабуть, скаже щось інше.