Данило Бескоровайний: «Олександр Петраков сказав, що у мене буде шанс зіграти в національній збірній»

Дата: 03 января 2022 в 16:24

Час летить невпинно. Ніби це було вчора: збірна України U-20 тріумфувала на молодіжному чемпіонаті світу у Польщі 2019 року. А відтоді пройшло немало-небагато – два з половиною роки. По-різному складається кар’єра гравців тієї грізної футбольної дружини Олександра Петракова: хтось із хлопців уже завоював визнання та авторитет у вболівальників та фахівців, а дехто все ще самостверджуються в дорослому футболі.

Наш співрозмовник – чемпіон світу, центральний захисник Данило Бескоровайний, який четвертий сезон проводить у  Словаччині. Останні три – виступає у клубі «ДАК-1904» (Дунайська-Стреда), з яким завойовував срібні та бронзові медалі Словацької Суперліги.  В ексклюзивному інтерв’ю порталу FootBoom  Данило розповів про свої перші футбольні кроки,   співпрацю з Віталієм Кварцяним, виступи у Литві та Словаччині,  молодіжний Мундіаль-2019  та Олександра Петракова.

— Широкому футбольному загалу ваше прізвище стало відомим за виступами у луцькій «Волині». Але перші футбольні кроки ви робили в іншому місті – Кривому Розі.

— Так. Футболом я почав займатися у 9-річному віці у ДЮСШ «Кривбас-84» (нині ДЮСШ-1 «Кривбас-84»). До цього займався водним поло, думав піти по стопам батька, який був класним ватерполістом.  До футбольної  секції мене взяли одразу, зіграв один тестовий матч і був зарахований. Мій перший тренер – Віталій Вікторович Бондарєв.  У нього я тренувався та грав з 9 до 12 років. Потім головним тренером став Валерій Михайлович Софілканич, а Віталій Вікторович став його помічником. До 14 -ти років я грав на позиції нападника.

— Чому вирішили у 14-річному змінити Кривий Ріг на Харків?

— Так склалося життя.  Структурні підрозділи  ФК «Кривбас» (Кривий Ріг) припинили існування і я змушений був переїхати в УФК «Олімпік» (Харків). У столиці Слобожанщини провів три чудових роки. Тут мене почали використовувати на позиції захисника. Одного разу на матч чемпіонату ДЮФЛУ  між «Олімпіком  та «Волинню» завітав Віталій Кварцяний. Він переглянув  гру за моєї участю, а після неї запропонував перейти у луцький клуб. Мені тоді було 17 років, я навчався в 11-му класі.

— Багато хто вважає, що Віталій Володимирович вміє запалювати юні таланти.

— Віталій Кварцяний – висококваліфікований фахівець, щира та порядна людина.  Під час  матчів він завжди дуже  емоційно переживає за результат. А на молодих футболістів у нього дійсно є «чуйка».

— Що скажете про його методику тренувань?

— Що тут казати, тренувальний процес у Віталія Володимировича проходить специфічно. Скажімо у Луцьку було нормою бігати о 6-ій годині ранку крос в бронежилетах. Практикувався також шестикілометровий крос по мокрому піску на пляжі. Одним словом, була веселуха . У «Волині» футболісти проходили справжню школу життя.

— Який випадок, пов'язаний з Віталієм Кварцяним запам’ятався найбільше?

— Їх була  достатня кількість. Мене особливо вразив випадок після товариського матчу «Волині» U-21 з «Карпатами» (Львів). Нелегкий був поєдинок: по ходу гри поступалися 0:3, але зібралися і зіграли 3:3. Сидимо в роздягальні,  заходить Кварцяний і починає на ламінаті показувати, як треба виконувати підкати та грати у відборі. Треба було лише бачити, з яким юнацьким завзяттям 60-річний солідний чоловік демонстрував футбольні навички.

— З Луцька ваш футбольний шлях проліг до Литви, в «Атлантас»  з Клайпеди. Цей трансфер виглядав дещо несподіваним: молодий перспективний футболіст з України їде грати у нефутбольну балтійську країну…

— На превеликий жаль, у «Волині» виникли серйозні фінансові проблеми, провідні гравці почали залишати команду. Я теж вирішив підшукати для себе нове місце роботи.  Три дні пробув на перегляді у «Ворсклі»  U-21, але мені там не сподобалося.  А тут якраз підвернувся варіант з «Атлантасом». За умовами  дострокового розриву контракту з «Волинню»,   в зарубіжний клуб я переходив безкоштовно, а от вітчизняний клуб мав  сплатити серйозні кошти. Так, на початку 2018 року,  я  і опинився у Литві.

— Втім пробули там всього 5 місяців...

— В ігровому плані було все добре: стабільно грав на позиції лівого захисника. Але в «Атлантасі» повторилася та ж сама ситуація, що і у «Волині» – з’явилися фінансові труднощі. Мені, наприклад, заборгували зарплатню за 4 місяці. Керівництво клубу заявило: якщо я залишаю «Атлантас», то досить швидко отримаю заборговані за 2 місяці кошти, водночас всю суму боргу  доведеться чекати близько року. Недовго роздумуючи  взяв меншу суму, зате  швидко її отримав. На цьому моє короткотривале відрядження до Литви, власне, й завершилося.

— І почалася футбольна сторінка у Словаччині.

— Так. Влітку 2018 року представники «ДАК 1904»  з Дунайської-Стреди вийшли на мого агента Ярослава Зварича.  Словаки були зацікавлені у моїх послугах, обговоривши деталі контракту – потисли руки.  Проте  після підписання угоди мене одразу віддали в оренду в інший клуб Словацької Суперліги – «Земплін» з Михайлівців.

Сезон 2018/19  команда завершила на 6-му місці. За  «Земплін» я провів 22 матчі та зіграв декілька поєдинків за фарм-клуб – «Славой» (Требішов).

— Два наступні сезони, а також півсезону 2021/22  ви проводите вже за  «ДАК 1904». Як оцінюєте цей період?

— Спочатку все складалося добре: стабільно виходив в основі, на своїй звичній позиції центрального захисника. Непереливки почалися влітку 2021 року, коли  «ДАК 1904»  грав кваліфікацію Ліги Європи. Отримав травму, півтора тижні відновлювався, а в цей час на мою позицію тренер почав випускати мого прямого конкурента – австрійця  Мухамеда Беговича. Опісля того, як залікував травму, ситуація не змінилася: Бегович виходить в стартовій одинадцятці, я – на заміні.

Щодо цьогорічного проміжного результату, то на зимову перерву «ДАК 1904» пішов на четвертій сходинці. До слова, минулого сезону наша команда здобула срібні медалі, а позаминулого – «бронзу». Останні три сезони чемпіоном країни ставав визнаний лідер словацького футболу – «Слован» з Братислави.

— В «ДАК 1904» досить часто змінюються тренери. Чому на, вашу думку, так відбувається?

— Важко тут щось відповісти. Краще про це, напевно, знає керівництво клубу. Але  дійсно за час, що я виступаю за  команду з Дунайської-Стреди, у нас змінилося три тренери. Коли тільки прийшов «ДАК 1904»,   очолював німець Петер Хібалла, потім його змінив співвітчизник Бернд Шторк. У середині листопаді 2021 року замість Шторка прийшов португалець Жуау Жанейро.

— На скільки у вас розрахований контракт з  «ДАК 1904» ?

— До літа 2023 року.  Але вже зараз я готовий змінити команду. Пропозиції є. Влітку мною цікавилися «Зоря» (Луганськ) та «Селтік» (Глазго) з Шотландії.  Але клуби не домовилися щодо моєї трансферної вартості.  Керівництво «ДАК 1904» просить за мене немалі гроші. Понад місяць тому у моїх послугах був зацікавлений «Колос» з Ковалівки, але я відмовив.

— Чому?

-Є  велике бажання змінити клуб, але хочу і надалі продовжувати виступи в Європі, бажано в одному з провідних чемпіонатів. Адже лише цей чинник дозволить мені підвищувати свою майстерність.

— А якщо надійде пропозиція з малої батьківщини – Кривого Рогу від «Кривбасу», який має гарні шанси для виходу в УПЛ?

— Ця команда для мене дійсно не чужа. За виступами «Кривбасу» я слідкую. Бажаю колективу  вийти в Українську Прем`єр-лігу,   а  у подальшому  потрапити в єврокубки. Для мене, повторюсь, на сьогодні в пріоритеті – виступ у сильному європейському чемпіонаті.

— Повернімося на два з половиною роки назад у Польщу, де молодіжна збірна України U-20  тріумфально стала чемпіоном світу. Коли ви зрозуміли, що нашій команді під силу посперечатися за золоті медалі?

— На чемпіонаті світу, вважаю,  було дві ключові зустрічі: стартова – зі збірною США та півфінал проти Італії. У грі проти американців дуже нервував, переживав за результат, адже це був мій дебют за збірну України на офіційному рівні. Але все добре закінчилося, ми перемогли 2:1.

Важким був і півфінал проти італійців, особливо заключні 15 хвилин, коли наша команда грала в меншості. Та все ж, підсумовуючи гру, скажу, що нам вдалося створити достатню кількість гольових моментів і отримали заслужену перемогу з рахунком 1:0.

— Ну тоді давайте пригадаємо і фінал проти збірної Південної Кореї…

— Був дуже нервовий початок гри. На п’ятій хвилині я порушив правила і корейці з пенальті відкрили рахунок. Але, на щастя, ще у першому таймі Владислав Супряга вирівняв становище. У другій сорокап`ятихвилинці Владислав відзначився вдруге, а Георгій Цітаїшвілі встановив остаточний рахунок у матчі, закріпивши нашу перевагу – 3:1.

— А як так вийшло, що раніше  вас не викликали у юнацькі збірні України різного віку? На чемпіонаті світу U-20 ви, по суті, дебютували у складі молодіжної збірної України?

— У 2016-2017 роках, Олександр Петраков розглядав мою кандидатуру для виклику у збірну U-16. Однак на той момент я, на жаль, не мав достатньої ігрової практики у луцькій «Волині». Тому виклик у збірну України U-20 для мене дійсно був дебютним.

У березні 2019 року пройшов з командою тренувальний збір в Іспанії, де ми зіграли контрольні поєдинки зі збірними Південної Кореї та Уругваю. А за місяць до початку світового чемпіонату світу у складі збірної України провів контрольні матчі проти команди Південно — Африканської Республіки (ПАР) та «Колоса» з  Ковалівки. За підсумками цих двох зборів був сформований склад молодіжної  збірної України для участі в чемпіонаті світу U-20 в Польщі.

— З ким із партнерів по збірній Україні U-20  підтримуєте зв'язок дотепер?

-У мене чудові стосунки з усіма хлопцями. Найчастіше ж спілкуюсь з Миколою Мусолітіним, Олександром Сафроновим, Валерієм Бондарем, Дмитром Різником, Олексієм Кащуком та Олегом Веремієнком.

— А з Олександром Петраковим контактуєте?

— Аякже. Спілкуємося з Олександром Васильовичем регулярно, вітаю його з перемогами національної збірної  України. Востаннє розмовляли приблизно два місяці тому. Олександр Петраков сказав, що у мене буде шанс зіграти в національній збірній. Але водночас рекомендував змінити теперішній клуб, я повинен мати постійну ігрову практику. Це чудово розумію і сам. Без залізобетонного місця в основі, бажано в клубі з топ-чемпіонатів, важко розраховувати на виклик в головну команду країни.

Про Олександра Васильовича можу сказати лише добрі слова: справедлива людина, завжди тримає слово, емоційний по-своєму. Петраков – тренер найвищого рівня кваліфікації. Те, що він очолює національну збірну України зайвий раз про це свідчить. Я вдячний йому, дуже багато чому у нього навчився.

З усіх тренерів, з ким доводилося працювати, виокремлю Олександра Васильовича Петракова, а також німецького фахівця Петера Хібалла.

— Як ваші успіхи на студентській ниві в Східноєвропейському національному університеті імені Лесі Українки, що у Луцьку?

— Цьогоріч я завершив навчання: 23 грудня захистив свою дипломну роботу. За фахом – тренер спортивних команд. На 27 січня 2022 року  заплановане урочисте вручення дипломів.

— Де плануєте відзначити Новий рік?

— У мене відпустка з 18 грудня до 6 січня. З великим задоволенням разом з батьками та  старими друзями проводжу  вільний час у своєму рідному місті Кривий Ріг Новорічну ніч планує провести у затишному сімейному колі. З Новим роком! 

По сообщению сайта FootBoom