Популярные темы

Вадим Мілько: «Спитав у Ісмаїлі, чому його не викликають у збірну? Поки він думав — забив «Шахтарю»

Дата: 08 мая 2020 в 14:04


Вадим Мілько:

Півзахисник «Колоса» Вадим Мілько розповів клубній пресслужбі про вихід команди із карантину, «Динамо», «Верес» та голи «Шахтарю».

— Вже з 12 травня у країні дозволяється тренування команд на закритих базах! Наскільки ти натхненний цими новинами?

— Звісно, ми всі з нетерпінням чекали на ці новини, і вже доволі скучили один за одним. І чим скоріше ми повернемося у тренувальний процес, тим у найкращих кондиціях ми будемо перед поновленням чемпіонату.

— Як себе сам почуваєш?

— Чесно кажучи, сам себе не натренуєш. Так, нам тренерський штаб надав комплекс вправ, і як усі хлопці казали у попередніх інтерв’ю, ми всі намагалися по можливості їх виконувати. Але будь-які індивідуальні заняття не замінять колективні тренування. І моя думка, що зараз плюс-мінус всі в однакових кондиціях, маю на увазі – всі команди. Хоча у «Шахтаря» та «Динамо» є умови, у них багато тренувальних полів, і є можливість тренуватися групами по чотири футболісти на різних сторонах поля. Але все одно, вважаю, що приблизно всі будуть в однакових кондиціях після паузи.

— А як сам карантиниш?

— Єдиний великий плюс для мене у цій ситуації – я дуже багато часу провів із своєю родиною. У нас така робота у спортсменів, коли ми постійно у роз’їздах. І як то кажуть, не бачиш як ростуть твої діти. А у мене маленький син, і я отримую велике задоволення, коли бачу як він росте на мох очах. І це незрівнянні почуття. А з приводу карантину, я намагався знаходити якійсь плюс. Щоб сказати, що я пригнічений ситуацією, я не можу так сказати. Потрібно було потерпіти трохи, і я думаю ми витримали це. А зараз ми рвемося у бій, і з нетерпінням чекаємо 12 травня.

Щодо фізики, то як і всі я робив пробіжки там де було можливо – у лісі, на асфальті. Займався на турніку, на брусах, на тренажерах. Можна сказати, пригадав дитинство та юність. Ми мешкаємо на Лівому березі, на Дніпровській набережній, а недалеко від нас Парк партизанської слави, тож моя дружина дихає свіжим повітрям з дитиною, а я у цей час займаюся фізкультурою.

— Як буде із взаєморозумінням в команді, адже всі займалися, але поодинці?

— З урахуванням того, що ми взимку відпочиваємо півтори місяці, а цього разу була пауза такий же час, назвати це відпочинком не можна. Не думаю, що взаєморозуміння від нас далеко пішло. Тим більше у нас така команда, в якій ми разом вже працюємо не один рік. І навіть ті хлопці, які прийшли до нас взимку, вони вже притерлися, тож я не думаю що команда втратить взаєморозуміння на полі.

— А скільки потрібно часу, щоб підготуватися до завершення сезону?

— Я думаю, що два-три тижні нам вистачить, щоб підготуватися до поновлення чемпіонату. В будь якому випадку, я за те, щоб дограти сезон. А в якому форматі, нехай вирішує керівництво футбольне – зіграти всі матчі у Києві, чи не у Києві, особливо мені без різниці, для мене головне – завершити чемпіонат, і всі цього бажають. Я так розумію, що скоріше за все будемо грати без глядачів. Це мінус. Але вболівальники будуть по ТВ дивитися заради свого здоров’я.

— А якщо буде варіант грати через три дні на четвертий?

— Думаю, нам по силах у такому темпі грати. Тим більше, у нас не має великих переїздів-перельотів. Чотири команди з першої шістки базуються у Києві, чи біля Києва, а три команди (окрім «Шахтаря») грають у столиці. Я особисто до такого графіку готовий, я думаю і всі хлопці у нашій команді також. Для нас головне – дограти чемпіонат, щоб усе вирішилося у цьому сезоні у чесній боротьбі.

— Щодо «Колосу», до речі. Чи вважаєш ти неочікуваним вихід команди до ТОП-6?

— А чому це неочікуваність? Я так не вважаю. Багато казали, що наші конкуренти десь не добрали очки в кількох іграх. Але і ми не добрали багато очок в наших матчах. Нас вважали десь не дуже досвідченими новачками УПЛ, які потрапили у першу шістку. І для них це було неочікувано. Але тільки не для нашої команди.

Ми знали, чого ми прагнемо. Ми йшли від матчу до матчу. І не зважаючи на те, що керівництво нам ставило завдання-мінімум – восьме місце, ми перевиконали завдання і набрали ту кількість очок, яка дозволила пройти у першу шістку. А те що, для когось це було несподіванкою, то тепер вони будуть до нас ставитися по іншому, і суперники на нас тепер будуть налаштовуватися по іншому.

— Для тебе важлива думка журналістів та експертів футбольних програм – «Великий Футбол», «Футбольний Формат», «Про Футбол»?

— Ну, я дивлюся наші програми, слухаю різні думки. І ми всіх поважаємо, і поважаємо думки журналістів, проте ми робимо свою справу. І ця наша робота принесла нашій команді результат. І ми будемо прагнути вдосконалюватися.

— Повернемося трохи назад. Твій батько Іван Мілько був відомим футболістом, який виступав за «Кривбас», «Таврію» та «Кристал». Можна сказати, що в тебе футбольні гени…

— Так, я навіть ходити почав у дитинстві, коли пішов за м’ячем! А батько міг грати і на більш високому рівні, і він мріяв, щоб я був у футбольній кар’єрі успішнішим за нього. І він дуже багато зі мною працював, саме індивідуально. І окрім тренувань у секції, які були три дні на тиждень, ми з ним працювали кожного дня!

І коли він вже закінчував кар’єру, він мріяв, щоб я поїхав у спортінтернат. І розкрию тайну – до того дня, коли я поїхав у Київ вступати у столичний спортінтернат, батько вже тишком-нишком забрав мої документи зі школи у Первомайську – настільки він був впевнений, що я поступлю.

— А батьки не побоялися тебе одного у інше місто відпускати?

— Взагалі не боялися. Більш того, скажу що маму ніхто і не питав (сміється)! Батько бачив, як я цього бажаю, і сам бажав, щоб я реалізував те, що йому не вдалося.

— В «Колосі» дуже багато випускників динамівської Академії. Що тобі дала ця Академія?

— Ох! Академія «Динамо» (Київ) зробила з мене футболіста. Той фундамент, який був закладений, те загартування в «Динамо-3» багато дали. У мене все поетапно. Я в 15 років вже дебютував у третій команді, яка грала у Другій лізі. І там люди не те що, на шести шипах, там на чотирьох шипах виходили і рвали суперників.

І це мені дуже допомогло. І це саме гарт був, закалка! Динамівський переможний дух. Починаючи із юнацьких команд нам не можна було грати внічию – тільки перемога! І дуже добре, що багато хлопців з тієї академії у «Колосі», той же Лисенко, Богданов, Петров, з якими я раніше грав. І коли ми граємо у міжсезоння, чи у відпустці між собою, наприклад у міні-футбол, ми розуміємо один одного з півслова.

— А яка твоя думка про славнозвісний тест Купера?

— Я скажу, що можливо я єдина людина у нашому футболі, яка ніколи не бігала тест Купера. Я в принципі знаю, що це за тест. Наскільки він важливий, мені важко сказати. Ось Микола Павлов казав, що є багато вправ, які потрібно пройти через «не можу». Як він казав «дістати із себе». Але футбол розвивається. Є багато інших вправ, де ти працюєш через «не можу». Особисто я цей тест ніколи не бігав.

— Чи реально у твої часи в «Динамо» було пробитися в основну команду?

— У цьому житті в принципі все реально. Але у той час у «Динамо» була велика кількість легіонерів. Один приклад – бувало так, що за команду «Динамо-2», за яку я виступав, у матчі в старті виходило вісім-дев’ять гравців з першої команди і два-три молодих. Раніше стільки футболістів можна було спускати з основи.

Тож, ти ж розумієш, у той час було набагато складніше закріпитися у основі молодому гравцю, аніж зараз. І ще такий момент – коли ми молоді приходили тренуватися с першої командою, звісно ми тушувалися. Пасували надійніше – ближньому, а не вперед. Грали простіше, замість того, щоб взяти ініціативу та пробити по воротах. Тому що поруч з тобою Белькевич, Ребров, Хацкевич. А зараз мені здається, що я б вчинив інакше – був би по-нахабнішим, по-напористішим.

— Не жалієш, що поїхав потім у ФК «Харків»?

— Спочатку не жалів, адже у мене була хороша ігрова практика у Вищій лізі для 21-річного хлопця! Я ж не знав, що так вийде з цим клубом. Як то кажуть – знав би прикуп, жив би в Сочі (сміється). А так, у мене була якісна практика, а після цього дуже хороший період у луганській «Зорі». Дуже класні спогади.

— А що до твого білоруського етапу кар’єри?

— Це також був хороший досвід. Коли українці туди приїжджали, місцеві думали, що ми на одній нозі всіх обігрувати будемо, тому що наш чемпіонат був на порядок сильнішим. Але з перших турів було очевидно, що це не так. Чемпіонат в Білорусі був доволі рівним, а перша команда могла програти останній. Виходили кожного туру і не знали, чого чекати від суперників.

— Після Білорусі ти пішов у «Верес», але опинився у «Колосі». Що це за історія?

Тоді мені подзвонив агент, і сказав, що є варіант перейти у «Верес», який однією ногою у Вищій лізі. І я туди приїхав, потренувався і зіграв лише одну гру, до речі проти «Колосу». Ми поступилися 2:3, але я розумів, що не зможу працювати з головним тренером Володимиром Мазяром, просто у нас різні погляди на футбол, можна так сказати. І ми з ним до сьогодні спілкуємося нормально, і зідзвонюємося час від часу. Ось він після матчу з «Шахтарем» дзвонив, коли я двічі гірникам забив. І ми поговорили.

Але на той момент у нас було різне бачення, тож я сказав чесно: «Я буду шукати іншу команду». А варіант з «Колосом» – це напевно доля привела мене у клуб. Наш нинішній тренер у «Колосі» Сергій В’ячеславович Кузнецов мешкав неподалік від мене. І я коли приїхав у Київ, я у той же день пішов на пробіжку. І зустрів його. Сергій каже: «Ти що тут робиш? У вас же гра у неділю». Я відповів, що забрав документи і наші шляхи з «Вересом» розійшлися. І Сергій В’ячеславович запропонував потренуватися разом з «Колосом», щоб підтримувати форму.

Руслан Володимирович Костишин був не проти, а з командою тоді багато відомих футболістів тренувалися, які підтримували свою форму. Той же Макаренко, Селезньов, Олійник, Гладкий і інші. Я також тренувався, дивився на тренувальний процес, побачив базу, відчув відносини у них в колективі. І я тоді прийшов додому і сказав дружині: «Я хочу грати у «Колосі». З кожним тренуванням я доводив свій футбольний рівень, і за тиждень сказав, що просто так я не хочу тренуватися, я хочу грати за цю команду. І тренери побачили мої старання, і влітку 2017 року я підписав з клубом контракт.

— Подивися зараз твою статистику – ти не дуже багато у кар’єрі забивав…

— Так, для мене гольові моменти – це свято (сміється). Чесно кажучи, мені головне – приносити користь команді. У мене не має надприродних талантів, я корисний в іншому – самовідданістю. Будь то тренування, чи гра. Я не можу вийти і зіграти у пів ноги. Я так вихований. Що до голів, я не особливо парюся. У мене інша робота.

— А як же ж два голи «Шахтарю»?

— Ну, перший гол – ми добре накрили суперників, високо їх пресингували. І Андрій Пятов невдалу передачу зробив, а я перехопив та забив. А другий гол – це футбольна хитрість була. Я «заговорив» Ісмаїлі! Спитав, чому його не викликають у збірну, адже він дуже класний футболіст. Він призадумався, а я у цей момент залишився один і забив вдруге. Це було насправді! Це був такий трюк від мене. Просто спитав – «дивно, чого ти не граєш у збірній»? І він відволікся, а я реалізував свій шанс (сміється)!

— Диктор по стадіону такий перформанс тобі зробив! «Вадиииим Мількоооо»!

— Так, я чув! Після гри мої батьки телефонували, вони дивилися по телевізору гру. І моя мама казала, що чула таке емоційне оголошення по стадіону, що аж просльозилася! Дуже приємно було, тим більше, що так важко мені голи даються. Я до речі, три м’ячі у Вищій лізі забив, і усі три – Андрію Пятову!

— Кажуть, що ти в команді балагур та жартівник…

— Насправді, головний балагур у нас в команді – це наш адміністратор «Санич». Він головний, а ми всі у нього на бек-вокалі. Якщо один жарт зайшов, то інші йдуть легко. Головне, спіймати позитивний ритм.

Горбиль від Вадима Мілька:

Насправді, їх було багато у моїй кар’єрі, але не всі цензурні (сміється). Розповім такий: це було перед матчем 2 туру УПЛ «Олімпік» 0:1 «Колос». Ми їдемо на матч з Ковалівки на стадіон «Динамо». А наш головний тренер Руслан Володимирович дуже полюбляє швидкість – і коли сам за кермом, і коли з кимось їде. І ми їдемо у командному автобусі, а наш водій Петя він як Шумахер ганяє. І коли з Ковалівки їдеш, там залізничний переїзд є нерегульований. І ми під’їжджаємо до нього, а наш головний тренер каже водію: «Їдь давай, потяг далеко». Петро наш подивився праворуч-ліворуч, здавалося, що далеко і автобус тихенько поїхав через переїзд.

Коротше, ми у задній частині автобусу були, а поруч зі мною Віталік Гавриш сидів, так у нього долоні спітніли, у мене ноги, а Женя Морозко повернувся і вперше в житті побачив у вікно, як потяг блимає світлом «поступися дорогою»! Потяг в реальності так близько був, що всі в шоці перебували.

Є фотографія у нас на сайті, ми перед матчем стоїмо чоловік дев’ять нас, і сміємося. То як раз той момент, коли я питаю у Руслана Костишина: «Володимирович, ви що хотіли недорахуватися тих, хто позаду в автобусі був»? (сміється). «Як би ми догравали чемпіонат? Футболки «перебивали», з дубля молодь дозаявляли»? О це горбиль, так горбиль був тоді, а ми у тому матчі виграли!

Поделитесь новостью с друзьями