Дмитро Трухін: «Я не отримав від Шуфричів жодної копійки з 9-ти мільйонів»

Дата: 10 августа 2018 в 00:24

По сообщению сайта FootBoom

Екс-гравець «Говерли» Дмитро Трухін розповів про свю кар’єру в українському футболі та про те, чим займається зараз.

– Пошук себе поза футболом після завершення кар’єри – один з найскладніших моментів у житті кожного футболіста. Хтось залишається у професії, хтось опановує нову. Ви, здається, обрали свою неповторну дорогу.

– На перший погляд моя діяльність є особливою, хоча варто відразу розставити акценти – я не викладаю ментальну арифметику. Ми заснували школу ментальної арифметики Соробан в Луцьку. Це наш сімейний бізнес з дружиною. Моя роль полягає у просуванні та координуванні, а не навчанні. Я, скоріше, піар-менеджер, ніж викладач. Зате моя дружина є викладачем.

– Ви не викладаєте, однак, мабуть, вмієте рахувати відповідно до всіх правил ментальної арифметики.

– Базові знання у мене є – двоє моїх синів пройшли нашу школу. Старший син Максим вже закінчив Соробан. Для того, щоб досягнути кращих результатів – потрібно щоденно тренуватися. Дуже рідко, але я виконую з ними домашні завдання. Тому мені зрідка все ж доводиться цим займатися. Основи знаю, але так швидко, як мій молодший син Дмитро, рахувати не вмію. А йому лише 6… Недарма кажуть про «чоботаря без чобіт».

– Якось в інтерв’ю ви пояснювали, що Соробан – це не математика. Як можна охарактеризувати цю річ кількома реченнями?

– Це найкращий розвиток для дитини. Завдяки ментальній арифметиці покращується пам'ять і концентрація. Дитина може обробляти більший об’єм інформації. Це фітнес, зарядка для мозку. Футболісти ходять у тренажерний зал, щоб вдосконалювати тіло, а у Соробані ми працюємо з мозком. В Японії ця методика включена у шкільну програму – школярі вивчають її з першого по четвертий клас. У нас функціонують лише приватні школи.

– Ви є керівником Соробану в Луцьку. Школа ментальної арифметики представлена по всій Україні?

– Авжеж, такі школи функціонують в кожному обласному центрі. Більше того, вони працюють і в райцентрах. Соробан – міжнародна школа, тому за цією методикою навчаються в Польщі, Молдові, Білорусі, Естонії та Італії.

– Футболісти не завжди мають багато часу на книжки, новини чи науку. Ви зустрічали у своїй кар’єрі партнерів, з якими могли б поговорити на абсолютно різні теми?

– Все залежить від особистості. Коли я сам таким був, то до певної пори мало читав. Ти розумієш, що в тебе є лише футбол, а це означає, що ти маєш належно відпочити, правильно харчуватися чи добре поспати. В такий момент ти не думаєш про розвиток особистості. Коли футболу в моєму житті не стало, то я почав над цим задумуватися і працювати. Щодо розумних футболістів, то, наприклад, в моїй останній команді я зустрів Андрія Хомина. В Говерлі ми жили в одній кімнаті і можу сказати, що це дуже освічена людина, з якою цікаво говорити про все на світі.

– Разом з вами в Соробані працює ваш кум Сергій Вокальчук. Українські вболівальники можуть знати його, як екс-воротаря ФК Львів, Кримтеплиці та Нафтовика. Ви були ініціатором його запрошення у школу ментальної арифметики?

– Я прийшов у цю сферу завдяки дружині, це було наше колегіальне рішення. Сергій завершив з футболом на рік пізніше. Коли я переконався, що ця справа є дійсно корисною, то я почав його переконувати. Сергій погодився і зараз працює у Соробані.

– Серед дітей, які навчаються у вашій школі, є представники ДЮСШ Волинь?

– У нас є багато учнів, які займаються футболом, однак це різноманітні луцькі секції, зокрема, ФК Адреналін. Не знаю, чи є серед дітей представники школи Волині, проте думаю, що це цілком реально. У нас встановлені вікові обмеження – від 5 до 11 років, тому дітей з футбольних ДЮСШ не має бракувати.

– Ви – батько двох синів. Зізнайтеся, ніколи не мріяли про те, щоб хоч один з них пішов вашою футбольною дорогою?

– Мені подобається займатися тим, що приносить користь. Це надихає, це хочеться розвивати і вкладати частинку серця. Обидва мої сини ходили на футбол. Старший цю справу вже закинув, не пішло йому. Молодшому 6 років і якщо я побачу, що бажання у нього є, то я чим зможу, тим допоможу. Якщо бажання не буде, то я не наполягатиму. Все залежить від нього.

– Для багатьох футболіст Дмитро Трухін передусім асоціюється з шаленою швидкістю. Ви колись займалися легкою атлетикою?

– Не займався ніколи, проте мій батько грав у футбол на любительському рівні. Він також володів чудовою швидкістю і це, очевидно, передалося мені генетично. В дитинстві у мене був спортивний двір і я дуже любив бігати. Ми грали в рухливі ігри і часто змагалися з друзями. Коли я записався на футбол, то відчув, що мені було легко прокидати собі м’яч, оббігати суперників і забивати голи. Згодом я слідкував за тим, як правильно бігати. Радився з фахівцями, вони розповідали, як треба руками рухати, як підіймати коліна. Таким чином, просто вдосконалював природні здібності.

– У 16-річному віці ви дебютували в Першій лізі. Зараз такі ранні дебюти є рідкістю у нашому футболі. Як так сталося, що у юному віці ви отримали шанс спробувати сили на високому рівні?

– У Луцьку мені пощастило з тренерами: Юрієм Тимофеєвим та Василем Войтовичем, які заклали основу моїх навичок. Згодом я вирушив на навчання до Львова в спортінтернат. Цей період не був дуже позитивним. Я поїхав від батьків, витримав непросту кількамісячну адаптацію. Ми тренувалися на асфальті, бігали кроси біля дороги поруч з трамваєм. Словом, спогади про навчальні умови – не найкращі. В ФК Львів я потрапив до Володимира Журавчака, великого авторитета, а також Андрія Чіха. То був вищий рівень і я відчув, що зростаю як футболіст.

– У Говерлі ви зустріли першого японського легіонера в історії українського футболу. Ясухіро Като виступав у нас мало, однак вам чимось запам’ятався?

– Ми ж в одній кімнаті з ним жили. Він навчав мене не те, щоб медитації, а мистецтву правильно дихати. Като – також мій конкурент на полі, проте у нас ніколи не було стосунків, як «на шпагах». Спілкувалися англійською, я часто возив його у разі потреби по Ужгороду. Ясухіро – середнього рівня футболіст, хороший хлопець.

– У Говерлу ви приїхали завдяки Олександру Севідову?

– Він знав мене по Кримтеплиці, де я став найкращим бомбардиром команди. В Ужгороді формувалася нова команда. Я відчував довіру від тренера протягом усього спільного часу роботи. Мені не було складно, адже я приїхав з Криму в Закарпаття разом з Павлом Щедраковим, Станіславом Печенкіним, Сергієм Бойком та Платоном Свиридовим. Спочатку на нас косо дивилися, але згодом ми подружилися.

– Колектив підібрався потужний: Райчевіч, Трішовіч, Джакобія, Мелікян, Косирін.

– Балканці – класні хлопці. Про Мірко Райчевіча чудові спогади, а «Тріша» який! Щоправда, він завжди перебував у лазареті і не переставав лікуватися. Перед нами поставили завдання, ми боролися з Севастополем і запорізьким Металургом за вихід у Прем’єр-лігу. З’явилася інтрига, команда згуртувалася.

– Були в Ужгороді і талановиті українці, які по-різному скористалися своїм шансом. Макаренко і Буяльський в Говерлі розкрилися і повернулися в Динамо, а Міщенко, схоже, видав невеликий спалах перед затишшям, яке продовжується і дотепер.

– В Буяльського сильно вірив Грозний, а Міщенку довіряв Севідов. Зараз не слідкую абсолютно за футболом і навіть не знаю, де Олег грає. З Макаренком мені було комфортно діяти на одному фланзі, це дуже класний хлопець. Знаю, що Женя в Бельгії виступає. Може, це некрасиво, але я свого часу перенаситився футболом, тому зараз більше цікавлюся Формулою-1.

– Сергій Мякушко зараз є одним з лідерів Карпат. Це ще один футболіст, початок шляху якого припав на Говерлу. Погодитеся з тим, що у вас схожа манера гри?

– Я не можу віднести себе до категорії гравців, які обіграють опонента на кількох сантиметрах поля. Мій козир – швидкість. Сергій якраз навпаки – типовий дриблер, який до того ж володіє хорошою швидкістю прийняття рішень. При Грозному я часто сидів на лавці, а в основі виходив Мякушко. Однак мені подобалася його гра і я бажаю Сергієві успіхів у Львові.

– В’ячеслав Грозний – це емоції. Вам було комфортно з ним працювати?

– Коли пішов Севідов, то я міг покинути команду. Однак Грозний дуже хотів, щоб я залишився. Я тоді мав чудовий показник за кількістю гольових передач. Більше за мене в УПЛ віддав лише Даріо Срна. Я відчув смак елітного дивізіону і чудово почувався. Зрештою, я контракт перепідписав, але Грозний – це людина, яка має своє бачення і під цей стиль підбирає виконавців.

Згодом я відчував, що при його системі гри я не можу себе проявити: як виявилося, йому проходів по флангу не потрібно було. Мені довелося складно, я не відчував довіри від нього, хоча можу сказати, що Грозний – професіонал. Я дізнався від нього багато цікавого: нові схеми ведення гри, як займати позицію і розташуватися так, щоб отримати м’яч і мати фору перед суперником. Раніше про це мені ніхто не розповідав. Емоційність? Не всі були в захваті від його методів. Я, наприклад, не розумів, як можна брати Адріана Пуканича на один матч і потім ставити на ньому хрест.

– Свого негативного ставлення до тренера не приховував Михайло Кополовець.

– Міша не мав можливості себе проявити. Мабуть, лише Грозний скаже, чому Михайло тільки двічі на заміну вийшов. Мені подобається зараз дивитися інтерв’ю Кополовця, коли він «мочить». Його жарти і веселу вдачу важко забути.

– Грозний полюбляв використовувати ледве не півсотні гравців за сезон. Хто вам найбільше запам’ятався з-поміж потоку новачків останніх років існування Говерли?

– Разван Кочіш. Реально висококласний гравець. Румун міг закрити будь-яку позицію. Відчувався його професіоналізм. Кочіш бачив поле, чудово стелився у підкатах, мав швидку думку. У футбол сильно грає не той, хто швидко бігає чи потужно б’є, а той, хто швидко приймає рішення. Це якраз про Развана.

– За «молодіжку» Говерли певний період часу провів Олександр Шуфрич. З основою майбутній віце-президент тренувався?

– Шуфрич-молодший одягав бутси і тренувався з нами на зборах в Туреччині. Чи було це в Ужгороді? Не пригадую. Знаю точно лише про збори. Він вміє м’яч прийняти, передачу віддати. Проте, як би краще пояснити… Ну от я, людина, яка три роки тому закінчила, вийду з професіоналами. Ви ж помітите? Реакція не та, м’язи не ті. Я знаю, як раніше зривався з місця і, як біжу тепер. Шуфрич не тренувався стабільно, хоча виглядав на полі цілком нормально. Нормальний, середній рівень.

– Сім’я Шуфричів заборгувала вам 9 мільйонів гривень. За судовим процесом слідкувала вся українська спортивна громадськість. Чим все завершилося?

– Нічим. Я не отримав жодної копійки. Я виграв всі апеляції, прошов усі інстанції. Справа в тому, що клубу вже не існувало. В кого я міг отримати свої гроші? Завершилося все тим, що кошти залишилися у власників Говерли. Шуфрича на засіданнях не було, лише адвокат, який часто повторював: «Грошей немає».

– Олександр не намагався з вами домовитися, реструктуризувати борг?

– Якось зателефонував і сказав, що половину суми закриють. Згодом він зник. На цьому все закінчилося.

– Якщо б ви зараз зустрілися на вулиці з Нестором чи Олександром Шуфричами, ви би потиснули їм руку?

– Хм, цікаве запитання. Ви знаєте, у мене немає на них зла. Розумію, що Саша – заручник ситуації. Своїх особистих грошей у нього немає. Батькові не до футболу, у нього більш глобальні питання. Йому не до звичайних футболістів. Скоріш за все потиснув би. У мене немає ненависті. Олександр і хотів би, але не мав з чого платити.