Анатолій Безсмертний: «Навіть Гвардіола та Клопп залежні від керівництва»

Дата: 20 февраля 2018 в 21:34

По сообщению сайта FootBoom

Програма ПФЛ «Україна футбольна. Міжсезоння» завітала до с.Копили, де на власній базі ФК «Полтава» готується до сезону. Наставник одного із лідера першої ліги Анатолій Безсмертний став гостем програми і розповів про власну кар'єру, стосунки з президентом клубу Леонідом Соболєвим і розповів про задач команди на сезон.

— Анатолію Петровичу, напевне про ваші футбольні якості якнайкраще розповідає один факт. Ви були одним із тренерів черкаського «Дніпра», в той же час граючи за ФК «Ірпінь» з Гореничів. І в одному з двоборств отримали ліктем в ніс. І через деякий час уже керували командою з пластирем на пів-обличчя. Напевно, довелося вам почути притравок від партнерів і колег по тренерському штабу?

— Так, таке дійсно трапилося зі мною. Ми грали матч-відповідь на кубок України серед аматорів і в одному з моментів мені зламали ніс та лицьову кістку. Керувати командою з тренерського містка почав на десятий день після того випадку, хоча ще не повністю залікував травму. Я покинув лікарню і почав тренувати хлопців, довелося просидіти весь матч в окулярах.

На той час в нас зібралася хороша команда, не хотілося кидати хлопців. Завжди з задоволенням відгукувався на прохання допомогти команді, хотілося ще трішки пограти. Тренерську кар’єру почав в 38 років, але ще не позиціонував себе в якості тренера, відчував себе гравцем.

— Ви вихованець київського «Динамо». Чому обрали саме футбол?

— Футбол – моє перше кохання. Завжди з хлопцями грали в нього на районному рівні, виступав в турнірах на першість міста. Потім брав участь в турнірі Шкіряний м’яч і мій перший тренер Володимир Онищенко відібрав з Дніпровського району п’ять – шість здібних хлопців. При випуску зі школи, залишився один я, інших хлопців відсіяли по ходу. Володимир Онищенко закладав в мені всі здібності, які необхідні футболісту, в тому числі бійцівські якості та характер.

У дитячі роки навіть не могли подумати, щоб десь уникнути єдиноборств, завжди грали безкомпромісно. Ми навіть засинали з літерою «Д» на серці. «Динамо» Київ завжди грало на найвищому рівні, досягало видатних результатів, тому нам було на кого рівнятися. Ті футболісти заслуговують лише на повагу.

— Щодо однокашників по «Динамо» — хто і де тренери з тих, з ким ви починали, які у кого долі?

— Практично з усіма зустрічаємося, підтримуємо контакти. Зажди раді один одного бачити. В нас в Вищій лізі заграли: Віктор Яблонський, Віктор Двірник («Спарта» Прага), Віталій Пономаренко, Влад Тернавський. Наш випуск був досить продуктивний. Володимир Іванович багато чому нас навчив, особливо в тактичному плані та технічному оснащенні.

— Як ви опинилися у «Таврії»?

— Після школи нас п’ятьох взяли в дубль «Динамо», але тоді була жорстка конкуренція і мені Віктор Каневський запропонував пограти в Таврії. Команді був потрібний 17-річний гравець, адже в Другій лізі на той час існували певні вікові обмеження. Це був дуже хороший досвід для мене. Я грав разом із Причиненком, Бондаренком, Серебрянським, Шевченком, Будником, у них було чому навчитися. По завершенню сезону команді вдалося піднятися в Першу лігу СРСР.

— Після того у вас були клуби з західної України, звідки вас і повернули до «Динамо»? Хтось за вами слідкував?

— Згідно з директивою у клубі мали бути молоді футболсти, і покійний Анатолій Заяєв прилаштував мене в Сімферополі. Але довелося йти в армію. Вийшло так, що я і в «Динамо» не повернувся і «Таврії» не вдалося вирішити питання з армією, тому потрапив у Прикарпатський військовий округ.

Почав виступати за «СКА-Карпати», декілька місяців відслужив, потім перейшов в спортивну роту. Я ще був молодим гравцем, тому мене відправили набиратися досвіду в Кам’янку. Коли грав за Прикарпатський військовий округ, познайомився з Сергієм Теленгером, який був тренером команди. Потім йому запропонували очолити «Прибарист» Мукачево, і він запросив мене до себе в команду. Саме з Мукачево я і повернувся до «Динамо».

— Ви унікальний гравець, провівши чотири матчі в єврокубках – в Кубку європейських чемпіонів УЄФА – тричі грали проти «Барселони», і одного разу проти «Ювентусу». Як так сталося?

— Це незабутні миттєвості в моїй кар’єрі. Мав можливість протистояти Стоїчкову, Ромаріо, Куману. Спочатку важко було перелаштуватися, адже це зовсім інший рівень, ніж Друга ліга. Можливо, десь не вистачило психологічної стійкості, щоб закріпитися в команді. Отримав дуже корисний досвід.

— Не жалкуєте, що до збірної України ви так і не отримали виклику?

— Я досить рано залишив «Динамо», в 1994 запросили в Тюмень, тому можливо випав з поля зору тренерів збірної. На той час в збірній була серйозна конкуренція. Я був різноплановим гравцем, міг зіграти практично на будь-якій позиції. Коли грав за Тюмень, то за матч міг зіграти в трьох різних амплуа. Добре себе почував на позиції флангового захисника, центрального захисника та опорного півзахисника.

— По виступах в Росії, де ви провели в цілому десять років – які найекзотичніші умови були: мороз, перельоти? Вас, здається рекомендував туди Леоненко?

— Це було рішення клубів, хоча, можливо, Віктор і надав свої рекомендації. З Леоненком у нас гарні стосунки, товаришуємо. В Тюмень перешли Віктор Кутепов, Хрустов, Грицина. За підсумками першої частини чемпіонату команда йшла на останньому місці, а по завершенню сезону вдалося піднятися на п’яту позицію.

Вважаю, що ми суттєво підсилили Тюмень. Зиму ми не застали, адже всі збори проводили закордоном. Проблем з перельотами не було, нам допомагали Вяхерев, Башарін. У нас був газпромівський літак. Вже в наступному сезоні почалися проблеми, команда залишила Вищу лігу. Після того вдалося все-таки зігратися, та знову повернутися в Вищу лігу, де досить непогано виступали. В нас грали якісні гравці, серед яких були навіть олімпійські чемпіони (Татарчук) та чемпіони СРСР (Дмитрієв). Залишилися лише приємні спогади про ті часи.

— Ви закінчували кар’єру футболіста і почали працювати в тренерському штабі Олександра Рябоконя. Ви тоді вже твердо ухвалили рішення, що станете тренером?

— Я досить тривалий час розмірковував про повернення в Україну, адже тут були мої рідні та друзі. Друзі попросили мене допомогти Черкасам вийти з Другої ліги в Першу, я з радістю погодився, хоча в Росії до мене дуже добре ставилися.

Тренував команду Сергій Морозов. Олександр Рябоконь — мій старший товариш та друг, якого я знаю ще з дитинства. Він багато чому мене навчив, розповів про тонкощі тренерської кар’єри. Мені пощастило працювати з професіоналами своєї справи. З тренерами були завжди хороші стосунки.

Будь-яка копія гірша за оригінал, тому повністю перейняти чиїсь напрацювання неможливо. В мене був вже достатній досвід під час кар’єри гравця, почав багато читати спортивної літератури. Мені дуже допомогло навчання в школі тренерів. Навіть, коли був гравцем, розумів які вправи необхідні гравцям, а які — зайві, адже це було видно по настрою та бажанню футболістів. Для мене головне, щоб тренування подобалося футболістам, щоб хлопці з цікавістю запам’ятовували матеріал. Ми завжди обговорюємо спірні моменти та приходимо до компромісу.

Завжди слухаю думку своїх підопічних. Якщо більше ніж п’ять футболістів незадоволені вправою на тренуваннях, то я її замінюю на іншу. Завжди намагаюся брати для себе найкраще із всієї можливої літератури.

— ФК «Полтава». Ви пам’ятаєте як опинилися в цьому клубі в далекому 2010 році?

— Мене запросив мій друг Юрій Малигін. Потім Юрій вирішив залишити команду, але порекомендував мені залишитися працювати. Я не особливо загорівся цією ідеєю, але Леонід Соболєв мене переконав. Леонід Давидович – людина, з якою можна йти в розвідку.

— Ви вивели цей колектив в першу лігу за два сезони. Які тоді були умови у клубу?

— Почали створювати команду з нуля, адже на момент мого приходу було лише два футболіста в розпорядженні. Керівництво поставило завдання виходу в Першу лігу. В перший сезон брали участь в перехідних матчах, але не вдалося перемогти ПФК «Суми». На другий рік вже напряму потрапили в Першу лігу.

На той час не було таких комфортних умов для тренування як зараз. Мешкали в трьохповерховій будівлі біля заводу. Хоча, треба відзначити, що на старій базі була гарна атмосфера та аура. Нам було де відпочити, поїсти, але в плані умов для тренування було все дуже скромно.

На відстані 1.5 км від бази був стадіон «Авіатор». Доводилося весь інвентар носити на собі. Про такі умови як зараз ми могли тільки мріяти. Говорили з президентом, що необхідно збудувати свою сучасну базу. Леонід Давидович – амбіційна людина, тому, не втрачаючи часу, почалося будівництво. Хоча на початку не вірилося, що отримаємо такий результат. За півтора роки президент виконав свою обіцянку. В нас зараз на базі займаються діти та команди, яким взимку нема де тренуватися. Намагаємося всім допомогати.

— У 2013-му клуб очолив Ілля Близнюк, а ви залишилися в клубі. Які функції виконували і чому в підсумку залишили колектив?

— Ніяких конфліктів та непорозумінь не було. Навпаки, це була здебільшого моя ідея. На мене почала тиснути відповідальність, напруга, відчував що команда потрапила в застій. Ми з Близнюком грали разом, товаришуємо. Потрібно було змінювати гравців чи змінювати тренера. Вирішив, що краще пожертвувати собою задля успіху команди. Коли в команді почали налагоджуватися справи, вирішив що необхідно взяти паузу та залишити колектив.

— У 2016-му у вас була цікава пропозиція очолити китайський клуб. Чому вімовилися?

Я відновлювався після операції, грав в Рівному за ветеранів, де мені зламали ніс. Ввечері після хірургічного втручання мені зателефонували, спочатку подумав, що це розіграш чи жарт. Можливо, я тоді дещо грубо відповів агентам, але після цього ніхто вже не телефонував з цього приводу.

— Минулого року вам довелося попрацювати кризовим тренером, коли вас покликали до ПФК «Суми» за місяць до відновлення сезону. Відлуння «можливих» китайців-інвесторів відчувалося?

— Я тоді не був пов'язаний з китайцями. Познайомився з Геннадієм Свірським президентом ФК «Агробізнес-TSK». Ця людина по справжньому вболіває за сумський футбол, знайшов фінанси для команди. Свірський запросив мене витягти клуб з такої плачевної ситуації. Мав справу лише з Геннадієм Анатолійовичем, а про китайський інвесторів мені тільки розповідали. В Сумах отримав дуже корисний досвід.

— ФК «Полтава» — вже рідний для вас клуб?

— Звичайно, тут в мене дуже багато друзів, чимало сил та здоров’я залишив в Полтаві. Дуже люблю саме місто і особливо ФК Полтава.

— Леонід Соболев — цікава персона. Що він за людина?

— Леонід Давидович чесна людина, не любить несправедливості. Він дещо імпульсивний, але завжди говорить правду в очі, робить все по справедливості. В ньому присутні доброта, чесність та порядність.

— Микола Павлов говорив, що складно знайти тренера в Україні, який би був вільним у прийнятті рішень, незалежним від президента? У вас стосунки побудовані на взаємодовірі?

— Навіть видатні тренери повністю не незалежні. Все одно є керівництво клубу, яке витрачає свої власні фінанси. Є люди які напрацьовують стратегію розвитку клубу. Тренерів, які повністю незалежні не існує. Навіть Гвардіола, Клопп залежні від керівництва. Будь який тренер – найманий робітник і він не може управляти президентом. Потрібно враховувати інтереси кожного. Іноді необхідно поступитися задля інтересів клубу. Зараз президенти враховують думку громадськості, адже футбол для глядачів. Хочеться, щоб футболісти грали для вболівальників та радували їх своєю грою, адже позитивні емоції необхідні нашим громадянам.

— Вам удалося з ПФК «Суми» запросити цього літа кілька футболістів, які вам у підсумку допомагають зараз – Крапивний, Савін… Не було з боку сумчан якихось питань, ревнощів щодо цієї ситуації?

— Ніяких конфліктів не було. Разом з Вадимом Шельменком зробили неможливе. Хочеться подякувати хлопцям, вони чесно працювали. Потім сталося якесь непорозуміння щодо інфраструктури. На жаль, від сумських керівників не отримали допомоги. Виявилося, що про команду дбала людина з Ромнів, а місцевим вона не була потрібна. Нам допомагали Андрій Прохорович – голова місцевої Федерації футболу та Анатолій Бойко – начальник команди. В такій складній ситуації ми все одно змогли залишитися в Першій лізі. В футболістів були пропозиції від інших команд, вони хотіли залишитися, але на жаль ніхто з керівників не звертав на них увагу.

У Полтаву переходив Анатолій Недоля, Павло Іванов. Коли став головним тренером ФК «Полтава», то телефонував хлопцям, запрошував в команду. Якщо чесно, якби була можливість, я б всіх гравців з ФК Суми забрав до себе, адже хотів віддячити хлопців новим контрактом та нормальними умовами. Силоміць нікого за собою не тягнув. Дмитро Кропивний, коли дізнався що я в Полтаві, зателефонував мені і попросився в команду, хоча на той час він вже був в Дніпрі.

— Для вас стало сюрпризом такі результати команди?

— Я запрошував людей, про яких особливо ніхто не знав. Наприклад, Парамонов, Насібулін, Кучинський. Я бачив потенціал гравців, розумів що в нас хороша команда, тому такі результати команди для мене не сюрприз. Ми дивимося не лише на футбольні якості, а й на характер гравців. Дякую Леоніду Соболєву, що нам вдалося досягти компромісу і не відбулося масштабних змін в команді. Кропивний, Савін, Насібулін, Покотилюк, Недоля – амбітні гравці, які мають хороший потенціал. В Дехтярьова є запас майстерності, йому просто необхідно було повірити в себе та відчути підтримку. Ми віримо в кожного гравця. В нас грають найсильніші і нікому немає поблажок. Трояновський грає більше на лівому фланзі, Дехтярьов центральний нападник. В нас досить хороша конкуренція, не треба забувати про Олександра Ковпака, яким ми теж задоволені. Всі хлопці повністю віддавалися на футбольному полі. Конкуренція лише допомагає хлопцям прогресувати.

— Щодо зимового міжсезоння. Які у вас зміни і чому зміни — адже наче еталонне півріччя було?

— Не можна сказати що втрати великі. Влад Страшкевич пізно до нас приїхав та не встиг влитися в колектив, тому не було сенсу тримати хлопця. Також відпустили Баранніка. Через свої причини вирішили залишити команду Ковтун та Кушніренко. В нас в команді зараз 19 футболістів плюс три воротаря. Запрошуємо хороших футболістів, головне щоб вони змогли проявити себе.

— Щодо футбольної Полтави як міста — чи є у ФК «Полтава» уже свої фани, от такі які справді за свою команду, а не просто на футболі, коли у «Ворскли вихідний.

— Зараз в нас є своя армія вболівальників, свій фан – клуб. Люди переживають за команду, це дуже приємно. Більше людей приходить з району Подолу, тому нас можна вважати районною командою. Вже навіть багатьох вболівальників знаємо особисто. В цьому плані клуб розвивається. Поки нам з Ворсклою конкурувати зарано.

— Кубок Віктора Пожечевського — для вас можливість якнайкраще підготуватися до сезону?

Вважаю, що нам необхідно завжди пам’ятати про таких людей як Віктор Пожечевський. Це була одна з причин нашої участі в турнірі. Плюс в нас зараз тривають збори, тому цей кубок став для нас можливістю перевірити свої сили та підготуватися до сезону через матчі. Хлопці навіть жартують, що коли в команди матчі, то це для них як вихідний. 21 числа вилітаємо до Туреччини, адже протягом п’яти років команда нікуди не їздила. Хоча ми зараз живемо в ідеальних умовах, але вважаю, що необхідно трішки змінити обстановку

— Під час зимових зборів піднімаєте тему з хлопцями можливого виходу до УПЛ? Обговорюєте?

— Основне завдання – намагатися перемагати в кожному матчі. Хочемо якомога далі піднятися в турнірній таблиці. Якщо не вдасться вийти в Прем’єр лігу, ніхто з цього не робитиме трагедії. Хлопці повинні самі витримати навантаження, адже вони високо підняли планку.

— Що про це говорить президент клубу?

В нас президент знається на футболі, розуміє можливості кожного футболіста не лише нашої команди. Він багато матчів переглядає, з ним цікаво поговорити навіть по тактичним схемам. Президент задоволений виступами команди. Наголошує, що необхідно продовжувати в тому ж дусі, а там побачимо що буде.